Криза німецької моделі
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц нещодавно визнав: нинішня модель соціальної держави більше не є фінансово стійкою. Це прозвучало як межовий маркер епохи. Адже соціальна модель, яка десятиліттями була основою німецького добробуту, сьогодні перестає виконувати свою функцію. Символічно, що саме у вересні минає рік від «доповіді Драгі», де чесно назвали комплекс проблем Європи. Діагноз було поставлено, але терапія так і не почалася — і тепер політика змушена наздоганяти економіку.
В економічній площині соціальна політика Німеччини більше не працює через гальмування економіки. Це гальмування пов’язане з вичерпанням моделі розвитку, яка будувалася на експорті промислової продукції традиційного технологічного укладу — автомобілебудування, важке машинобудування, інша важка промисловість. Іншими словами, стара модель вичерпала свій ресурс. Економіка Німеччини вже не в змозі забезпечити звичний рівень соціальних видатків.
Цифри лише підтверджують цю тенденцію. У 2020 році ВВП країни впав на 4,1%. У 2021 році відбулося зростання на 3,7%, у 2022-му — лише на 0,4%, у 2023 році зафіксовано падіння на 0,3%, а у 2024 році зниження становило ще 0,2%. Голова Бундесбанку попередив про високу ймовірність рецесії в поточному році: І квартал показав зростання на 0,4%, але ІІ квартал уже дав падіння на 0,2%. Промислове виробництво, яке є основою німецької економіки, демонструє сталу від’ємну динаміку. Якщо взяти за базис січень 2021 року, то на січень 2025-го індекс промвиробництва становив 89,1. Тобто за чотири роки спад склав 10,9%.
Економічні проблеми відображаються й у політиці, зокрема у протестному голосуванні. У віковій категорії 18–24 роки перше місце на виборах посіли ультраліві, а у категорії 25–44 роки — ультраправі. Цього року вибори фактично «врятувало» покоління 60+, яке забезпечило підтримку традиційних партій. Але така ситуація лише підкреслює, наскільки суспільство поляризується.
Причини стагнації
Серед ключових причин економічного гальмування можна виокремити кілька. В Німеччині багато заощаджень і мало інвестицій: і держава, і домогосподарства схильні до стриманого інвестування та стриманого споживання. А саме інвестиції та споживання є двома головними складовими ВВП. Старіння населення теж грає важливу роль: з віком люди покладаються не на економічну активність, а на доходи від накопичень. У результаті Німеччина дедалі більше перетворюється на «пенсійну» економіку, де динамічність втрачена. Додається і слабкість інновацій у передових технологіях. У США більшість витрат на R&D спрямовується у високотехнологічні сектори, а в Німеччині й надалі — у середньотехнологічний сегмент, насамперед автопром та класична важка промисловість. США, Південна Корея, Тайвань створюють принципово нові продукти, тоді як Німеччина виробляє лише промислові інновації старого технологічного укладу. Це само по собі непогано, але ефект менший, ніж від високотехнологічних проривів. До того ж, у традиційному сегменті Німеччина стикається з жорсткою конкуренцією країн Азії. Промовистий факт: останнім успішним великим стартапом у Німеччині стала компанія SAP, заснована ще в 1972 році. Промисловість країни виявилася непідготовленою до технологічних потрясінь, таких як винахід і поширення електромобіля.
Таким чином, Німеччина пропустила момент для трансформації своєї експортно-орієнтованої моделі розвитку. Вона не врахувала виклики XXI століття — технологічні зміни та інновації у найбільш перспективних галузях, що бурхливо розвиваються протягом останніх 10–15 років. Світ тим часом увійшов у епоху фрагментації та торговельних воєн — і це особливо небезпечно для економіки, залежної від зовнішньої торгівлі.
У березні Бундестаг схвалив послаблення «боргового гальма», запровадженого ще у 2009 році. Це обмеження утримувало річні державні запозичення на рівні не більше 0,35% ВВП. Тепер воно не поширюється на військові витрати понад 1% ВВП. Крім того, створено інфраструктурний фонд на 500 млрд євро. Можливо, ключова надія полягає у різкому зростанні мілітаризації німецької промисловості та її переорієнтації на випуск військової техніки й боєприпасів, а також у масштабній реновації інфраструктури. Це могло б «перезапустити» німецьку економіку. Звісно, розгорнути таку інертну «машину», як німецька економіка, буде вкрай важко, але надії на успіх є.
Від того, наскільки вдалим буде цей перезапуск, залежить майбутнє всієї економіки ЄС і самого Союзу. У протилежному випадку Європу можуть чекати драматичні наслідки.
Європейський вимір
Водночас існує й інший сценарій. Соціальні держави Європи, насамперед Німеччина, найближчим часом можуть втратити можливість забезпечувати нинішній рівень доходів усім громадянам. Це означатиме поглиблення соціальних тріщин. Громадянський мир у Німеччині похитнеться, а розрив між Заходом і Сходом країни зростатиме. І якщо сьогодні ця різниця ще більш-менш контрольована, то у майбутньому вона може стати критичною. У Західній Німеччині незадоволені масштабними соціальними виплатами тим, хто не бажає працювати. На Сході ж такі програми сприймаються як життєва необхідність. Якщо їх почнуть урізати, Схід дедалі більше підтримуватиме ультраправу «Альтернативу для Німеччини» і може поступово емансипуватися від Заходу.
Якщо Німеччина почне розшаровуватися, то й уся Європа може піти тим самим шляхом. Парадигма розвитку від національної трансформується у глобальну, в межах якої формуватимуться конкурентні сектори-кластери. Прикладом може слугувати США з їхніми «регіонами сили» — Каліфорнією, Сіетлом, Бостоном, Нью-Йорком. Це означає, що проект «Єдина Європа» опиняється під питанням. Критикувати ЄС сьогодні можна з двох платформ. Перша — традиційна, яка не визнає суттєвих змін в економічному житті й констатує, що після «доповіді Драгі» майже нічого не зроблено. Друга — новітня, яка говорить про радикальну зміну самої сутності економічного життя, а отже і про неминучі політичні трансформації, незалежно від бажання чи небажання еліт.
Сучасна транспортна, промислова та інформаційна парадигма дозволяє сильним регіонам жити самостійніше. Саме тому ми бачимо скепсис Каталонії до Мадрида, Фландрії до Брюсселя, Північної Італії до Рима. У США схожа дискусія точиться між Каліфорнією (ВВП якої у 2024 році досяг 4,1 трлн доларів, що ставить її в ряд з Німеччиною чи Японією) та менш розвиненими штатами. Постіндустріальний спосіб виробництва починає визначати спосіб політичного устрою. У цьому контексті національна приналежність провідних світових компаній уже не має значення.
Тож якщо в межах окремих країн Європи існують настрої до розшарування, то ще гучніше звучатимуть питання про доцільність збереження ЄС у нинішньому форматі. Найбільш потужні члени Євросоюзу можуть більше не захотіти дотувати слабших. Тим паче, що самі сильні країни нині мають серйозні проблеми. Питання економічного прагматизму може вийти на перший план. У такому разі можливе або скорочення ЄС до «клубу сильних» (Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Фінляндія), або поділ ЄС на дві-три «ліги». Найслабшу складуть Болгарія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Угорщина, країни Балтії, а з часом до них можуть долучитися й нинішні кандидати, серед яких і Україна.
Якщо так станеться, це означатиме фіксацію непереборного розриву в культурному, соціально-політичному та економічному мисленні еліт і мас різних груп країн Європи. Може з’ясуватися, що архітектори Єдиної Європи самі загнали себе в глухий кут: вони змішали економіку й соціальний гуманізм, виходили з оптимістичних намірів, але життя часто безжальне до добрих ідей. Це вже відчувають у Німеччині, про що свідчить заява Мерца. І саме від того, чи зможе Німеччина трансформувати свою соціально-економічну модель, залежатиме майбутнє всієї Європи.