Перший саміт ЄС–Вірменія у Єревані – це не просто ще одна двостороння дипломатична подія. Йдеться про зміну політичної географії регіону, який Росія десятиліттями звикла сприймати як простір власного безумовного впливу.
5 травня 2026 року Європейський Союз і Вірменія оголосили про Connectivity Partnership – партнерство у сферах транспорту, енергетики та цифрових зв’язків. ЄС прямо пов’язує цю ініціативу з Global Gateway і Cross-Regional Connectivity Agenda, яка має поєднувати Європу з Південним Кавказом, Туреччиною та Центральною Азією. Але головне тут не лише в інфраструктурі. Головне – у політичному сигналі. Країни, які раніше були змушені будувати свою безпеку й економіку з постійною оглядкою на Москву, дедалі активніше шукають інші центри опори.
На думку Альони Лебедєвої, власниці української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп», саме такі ініціативи показують, що регіон поступово виходить із логіки “зон впливу”. Вірменія сьогодні не просто шукає нові транспортні маршрути чи енергетичні зв’язки. Вона перевіряє можливість жити в регіоні, де безпека, торгівля, інвестиції та розвиток не залежать від російського дозволу. Для Москви це болісний сигнал. Саме тому реакція Росії була такою нервовою: МЗС РФ заявило, що Вірменію нібито “втягують” в антиросійську орбіту ЄС, а Reuters прямо пов’язує ці заяви зі зростанням напруги між Москвою та Єреваном після європейських зустрічей у Вірменії.
Це не означає, що Вірменія завтра повністю розриває зв’язки з Росією. Така логіка була б надто спрощеною. Вірменія досі залишається пов’язаною з російськими економічними структурами, зокрема через Євразійський економічний союз. Але важливим є інше: російська монополія на роль “єдиного гаранта” для Вірменії вже зламана. Після подій у Нагірному Карабасі Єреван побачив, що російські безпекові гарантії можуть виявитися порожніми, а залежність від Москви – не захистом, а обмеженням. AP також описує нинішній курс Вірменії як рух у бік Європи на тлі різкого охолодження відносин із Росією після 2023 року.
І тут важливо дивитися ширше – не лише на Південний Кавказ. Подібна логіка вже помітна і в Центральній Азії. Казахстан та Узбекистан не діють революційно й не оголошують демонстративного розриву з Росією. Вони діють прагматично: розширюють поле маневру, диверсифікують економічні зв’язки, посилюють контакти з ЄС, Китаєм, Туреччиною, країнами Перської затоки та іншими партнерами.
Альона Лебедєва наголошує: вихід із російської орбіти не завжди виглядає як гучна політична заява. Часто він відбувається значно тихіше – через інфраструктуру, торгівлю, інвестиції, сировинні ланцюги, енергетику, цифрові зв’язки та нові формати партнерства. Саме ці процеси поступово змінюють реальний баланс сил у регіоні.
Казахстан у цій новій архітектурі має особливе значення. Це найбільша економіка Центральної Азії, важливий гравець у сфері критичних матеріалів, транспорту, цифрової інфраструктури та зеленої трансформації. Європейська комісія прямо називає Казахстан стратегічним партнером у Центральній Азії для сталого транспорту, цифрової зв’язаності, критичної сировини, зеленого переходу та реформ управління.
Узбекистан – інший важливий приклад. Це країна з динамічною економікою, великим внутрішнім ринком і амбіцією бути не периферією між Росією та Китаєм, а самостійним центром тяжіння в регіоні. МВФ прогнозує для Узбекистану зростання реального ВВП на 6,8% у 2026 році, підтримане реформами, інвестиціями, внутрішнім попитом, грошовими переказами та високими цінами на золото.
Саме тому Казахстан і Узбекистан важливо згадувати в цьому контексті. Вони показують, що пострадянський простір перестає бути територією, де Росія автоматично має право першого голосу. Росія може зберігати вплив, але вона вже не є єдиним центром, навколо якого ці країни будують своє майбутнє.
Перший саміт ЄС–Центральна Азія у Самарканді у 2025 році також був показовим. ЄС і країни регіону оголосили про підвищення співпраці до рівня стратегічного партнерства, а також про інвестиційний пакет Global Gateway на €12 млрд для транспорту, критичних матеріалів, цифрової зв’язаності, води та енергетики. Це не означає, що Європа автоматично витіснить Росію чи Китай. Але це означає, що Центральна Азія перестає бути “закритим двором” для чужих імперських інтересів.
Для України це має принципове значення. Російська імперська модель тримається не лише на військовій силі. Вона тримається на залежностях – енергетичних, транспортних, торговельних, безпекових, інформаційних. Кожна країна, яка зменшує таку залежність, послаблює саму модель російського впливу.
Війна Росії проти України стала моментом, який змусив багато держав по-новому подивитися на Москву. Якщо раніше Росія продавала себе як гаранта стабільності, то тепер дедалі більше країн бачать у ній джерело нестабільності. Якщо раніше російська присутність могла здаватися страховкою, то тепер вона дедалі частіше виглядає як ризик. Якщо раніше геоекономічна та зовнішньоторговельна залежність від Росії сприймалася як неминучість, то сьогодні дедалі більше країн шукають способи цю залежність зменшити.
Тому Вірменія, Казахстан і Узбекистан – це не окремі кейси. Це частини одного великого процесу: пострадянський простір перестає бути територією, де Росія автоматично має право диктувати умови. Країни регіону починають діяти як самостійні гравці – шукати баланс, нові ринки, нові гарантії та нові формати розвитку.
Для України це відкриває і політичне, і економічне вікно можливостей. Ми маємо говорити з цими країнами не лише через призму війни, а й через призму спільного інтересу: безпечні маршрути, розвиток торгівлі, промислова кооперація, енергетика, агросектор, критична інфраструктура, відновлення та нові зв’язки між Чорним морем, Кавказом і Центральною Азією.
Як зазначає Альона Лебедєва, для України важливо бачити в цих змінах не лише послаблення Росії, а й формування нового простору можливостей. Південний Кавказ сьогодні стає регіоном, де перевіряється здатність Європи діяти стратегічно. Центральна Азія – простором, де Казахстан і Узбекистан демонструють, що багатовекторність може бути не слабкістю, а способом захистити власний суверенітет. А для України все це є частиною ширшої картини: чим менше країн залежать від Росії, тим менше в Росії можливостей шантажувати, блокувати й диктувати правила.
Росія ще не втратила вплив у цих регіонах. Але вона вже втрачає головне – право вважати цей вплив безумовним. І саме це є стратегічно важливим для України.