Узбекистан намагається використати зростання глобального попиту на критичні мінерали не лише для збільшення видобутку, а й для розвитку власної переробної промисловості. На початку серпня країна запропонувала індійським компаніям інвестувати у гірничодобувний і металургійний сектор та окремо запросила технології, капітал і експертизу для глибокої переробки міді та рідкісноземельних металів.
Такий підхід відображає ширшу зміну економічної політики Узбекистану. Країна має значну сировинну базу: за офіційними даними Invest Uzbekistan, вона посідає п’яте місце у світі за запасами золота, восьме – міді та дванадцяте – урану, а також має запаси вольфраму, молібдену, літію та рідкісноземельних елементів. У 2025 році обсяг виробництва гірничодобувного сектору становив приблизно $17,6 млрд, а металургійної промисловості лише за перші десять місяців року – понад $14,7 млрд. Видобуток золота сягнув близько 130 тонн.
Однак наявність значних запасів ресурсів сама по собі вже не гарантує країні максимальної економічної вигоди. Значна частина доданої вартості створюється на наступних етапах – під час переробки сировини, виробництва металів, компонентів і готової продукції.
На думку Альони Лебедєвої, власниці української промислово-інвестиційної групи Aurum Group, саме перехід від експорту сировини до її глибокої переробки може стати для Узбекистану одним із ключових інструментів нового етапу індустріалізації. Адже йдеться вже не лише про доходи від видобутку, а про залучення технологій, створення виробництв і формування нових ланцюгів доданої вартості всередині країни.
Цей процес уже набуває конкретних масштабів. За даними президента Узбекистану, сьогодні в країні переробляють близько 100 тис. тонн міді, а з урахуванням проєктів, які запускаються у 2026 році, потужності глибокої переробки мають зрости до 240 тис. тонн. За останні дев’ять років у гірничодобувний сектор було залучено близько $10 млрд іноземних інвестицій. До 2030 року країна також планує збільшити виробництво міді до 500 тис. тонн на рік.
Крім того, у сфері критичних мінералів Узбекистан уже реалізує понад 70 проєктів загальною вартістю $1,6 млрд за участі компаній зі США, Китаю та Туреччини. Водночас держава прямо декларує курс не лише на видобуток, а й на глибоку переробку та виробництво продукції з високою доданою вартістю.
Втім, саме на етапі переходу від видобутку до повноцінної промислової переробки виникають найбільші виклики. Металургійні та гідрометалургійні виробництва потребують значних обсягів стабільної електроенергії та води, розвиненої логістики, а також великої кількості інженерів і технологів. Не менш важливими є передбачувані умови для інвесторів і реальний трансфер технологій. Тому результат цієї стратегії залежатиме не лише від кількості залучених інвестицій, а й від того, яку частину виробничого ланцюга Узбекистан зможе локалізувати всередині країни.
Окремим фактором стають і екологічні вимоги. Масштабування видобутку та переробки збільшує навантаження на ресурси й довкілля, а здатність нових підприємств відповідати сучасним екологічним стандартам дедалі більше впливає на доступ до західного капіталу та міжнародних ринків.
Альона Лебедєва звертає увагу, що для такої стратегії зараз складається сприятлива глобальна кон’юнктура. За даними Міжнародного енергетичного агентства, у 2025 – на початку 2026 року ціни на критичні мінерали знову почали зростати після кількох років зниження. Базові метали, зокрема мідь, алюміній і олово, з січня 2025 року до квітня 2026-го подорожчали приблизно на третину, а ціни на низку стратегічних малих металів більш ніж подвоїлися. Вольфрам, запаси якого має й Узбекистан, за цей період подорожчав у шість разів.
Водночас проблема полягає не лише в доступності ресурсів, а й у концентрації їхньої переробки. За оцінкою МЕА, у 2025 році середня частка найбільшого переробника у ключових мінеральних ланцюгах, без урахування рідкісноземельних металів, зросла до 72% проти 70% у 2023 році. У деяких сегментах практично весь приріст переробних потужностей припав на одну домінуючу країну. При цьому навіть за поточним портфелем нових проєктів у 2035 році світ може зіткнутися з дефіцитом пропозиції міді приблизно на 25%.
Саме тому найбільші економіки світу шукають альтернативних постачальників, інвестують у нові виробничі майданчики та намагаються диверсифікувати ланцюги постачання.
У цьому контексті Узбекистан дедалі активніше вибудовує партнерства з великими економіками. На бізнес-форумі в Нью-Делі індійському бізнесу запропонували участь у розвитку видобутку золота, міді, урану, критичних і рідкісноземельних металів. Окремий акцент зроблено на виробництві сталі та глибокій переробці міді й рідкісноземельної сировини. Сьогодні в Узбекистані працюють близько 400 індійських компаній, а портфель спільних проєктів перевищує $5 млрд. Торгівля між країнами торік зросла на 30% і вперше перевищила $1,3 млрд, тоді як наступною ціллю визначено рівень $2 млрд.
Паралельно країна розширює співпрацю зі США. У червні U.S. International Development Finance Corporation та Узбекистан запустили спільну інвестиційну платформу. Серед її пріоритетних напрямів – критичні мінерали, енергетика, інфраструктура, транспорт і логістика, а також сучасне виробництво. Платформа має допомагати залучати приватний капітал та інвестиції міжнародних фінансових інституцій.
Показовим для Узбекистану є досвід сусіднього Казахстану, який також намагається перейти від сировинної моделі до глибшої переробки стратегічних металів. Казахстан уже має розвиненіші металургійні потужності та виробництва продукції з більшою доданою вартістю, однак навіть там такий перехід відбувається поступово. Значна частина окремих видів сировини та напівфабрикатів усе ще експортується без максимальної локалізації подальших виробничих етапів.
Для Узбекистану цей досвід важливий насамперед тим, що великі запаси, інвестиції та політична підтримка самі по собі не гарантують швидкого створення повного виробничого циклу. Вирішальними стають технології, енергетична та транспортна інфраструктура, кадри й здатність сформувати умови, за яких іноземним партнерам буде вигідно розміщувати в країні не лише видобуток, а й переробні виробництва.
Таким чином, глобальна конкуренція дедалі більше точиться не просто за доступ до родовищ. Не менш важливим стає питання, де саме відбуватиметься переробка сировини, створюватимуться технології та робочі місця і яка частина доданої вартості залишатиметься всередині країни-виробника.
За оцінкою Альони Лебедєвої, для Узбекистану головним завданням буде перетворити ресурсну перевагу на промислову. Якщо країні вдасться поєднати власну сировинну базу з іноземними технологіями, капіталом і розвитком внутрішньої переробки, критичні метали можуть стати не просто перспективною експортною категорією, а одним із драйверів нового етапу індустріалізації країни. Однак ключовим показником успіху буде не стільки зростання самого видобутку, скільки те, наскільки глибокою стане локалізація переробки та яка частина створеної доданої вартості залишатиметься в економіці Узбекистану.