Повномасштабна війна змінила в Україні не лише лінію фронту, логістику чи структуру економіки. Вона змінила саме уявлення про відповідальність, стійкість і лідерство. І однією з найглибших трансформацій останніх років стало те, як жінки взяли на себе нову роль у функціонуванні держави, бізнесу й суспільства загалом.
Ми вже живемо в реальності, де жінка в Україні – це не лише працівниця, менеджерка чи підприємиця. Це керівниця команди, засновниця бізнесу, чиновниця, яка втримує систему під час війни, військовослужбовиця, яка працює на передовій, і людина, яка одночасно несе на собі професійну, економічну та сімейну відповідальність. І це вже не виняток. Це нова соціальна норма.
«Війна показала дуже просту річ: коли країна опиняється в умовах надзвичайного тиску, відповідальність беруть на себе ті, хто готовий діяти. В Україні жінки не просто підстрахували систему – вони стали її опорою», – зазначає Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп».
Ще до 2022 року Україна поступово рухалася до більшої гендерної рівності у професійному середовищі. Але саме війна різко прискорила ці процеси. Коли мільйони чоловіків були мобілізовані до війська, а економіка почала працювати в режимі постійного стресу, жінки фактично взяли на себе значну частину управлінських, підприємницьких і професійних ролей.
Цей зсув добре видно в бізнесі. За даними Опендатабот, у 2025 році жінки очолили 12 757 нових компаній в Україні – це 34% усіх новостворених бізнесів. Загалом сьогодні жінки керують 455 298 компаніями, що становить 32% усіх зареєстрованих компаній у країні. Це вже не окремі історії успіху, а масштабний економічний тренд.
Найбільше нових компаній із директорками традиційно реєструють у Києві – понад 12 тисяч бізнесів. Далі йдуть Львівська область, Дніпропетровська, Київська та Одеська. Але ще важливіше, що за часткою жінок серед керівників нових компаній лідирують не лише великі центри. Наприклад, у Миколаївській області 42% нових компаній очолюють жінки. Високі показники також у Чернігівській, Запорізькій, Кіровоградській та Закарпатській областях. Це означає, що жіноче економічне лідерство формується по всій країні – і в тилу, і в регіонах, що живуть у складніших безпекових умовах.
Особливо показово, що жінки дедалі активніше заходять у сфери, які традиційно вважалися «чоловічими». Найшвидше зростання кількості директорок зафіксовано у виробництві комп’ютерів – плюс 76%, в ІТ – 72%, а також у виробництві машин – 44%. Це не просто зміна статистики. Це зміна самої структури економіки, у якій компетентність починає важити більше, ніж старі уявлення про гендерні ролі.
Ще один важливий показник – жіноче підприємництво на рівні малого бізнесу. У 2025 році жінки зареєстрували 61% нових ФОП. На тлі війни, міграції, кадрового дефіциту й постійної невизначеності це виглядає особливо промовисто. Саме малий бізнес сьогодні часто є формою локальної стійкості – коли хтось відкриває кав’ярню, сервіс, майстерню, освітній чи соціальний проєкт, сплачує податки й утримує економічне життя громади. І в цій моделі жінки дедалі частіше не учасниці, а рушійна сила.
Але якщо подивитися на державу, картина складніша. Станом на середину 2025 року жінки становили близько 76% державних службовців в Україні. Водночас на найвищих посадах категорії «А» їх було лише близько чверті. Це дуже точна ілюстрація того, як працює українська система: жінки значною мірою тримають її щоденну функціональність, але далеко не завжди отримують пропорційний доступ до стратегічного рівня ухвалення рішень.
«Українки вже давно довели, що можуть забезпечувати стійкість системи в кризі. Але справжня зрілість держави починається там, де жінки отримують не лише навантаження, а й повноцінний доступ до впливу, ресурсів і рішень», – підкреслює Лебедєва.
Те саме видно і на місцевому рівні. Після запровадження гендерних квот у виборчих списках представництво жінок у місцевих радах зросло приблизно до 30%. Але серед голів громад і рад жінки досі залишаються меншістю. Тобто участь є, а повного доступу до першого рівня політичного керівництва все ще немає. Це і є та сама скляна стеля, яку війна не зруйнувала автоматично, хоча й зробила її набагато помітнішою.
Окремо варто сказати про сектор безпеки, де зміни виявилися, можливо, найсильнішими. За офіційними даними, на початок 2024 року у Збройних силах України налічувалося 66,9 тисячі жінок, із них 47,2 тисячі були військовослужбовицями. Тисячі жінок перебували на керівних посадах, а близько 4 тисяч – безпосередньо на лінії зіткнення. Це означає, що жіноча участь у війні давно вийшла за межі уявлення про допоміжні функції. Жінки стали частиною безпекової архітектури держави – не як символ, а як реальний кадровий і управлінський ресурс.
Україна тут не є унікальним винятком. У різні періоди великі кризи змінювали роль жінок і в інших країнах – від економік воєнного часу у ХХ столітті до сучасних систем охорони здоров’я, державного управління й корпоративного сектору в періоди потрясінь. Але український досвід має свою особливість: ці зміни відбуваються одночасно у військовій, економічній, соціальній і політичній площинах. Тобто йдеться не про окремий тренд, а про масштабне перезбирання суспільного контракту.
Водночас важливо не романтизувати цю ситуацію. Те, що жінки масово взяли на себе більше відповідальності, не означає автоматичної рівності. Навпаки, війна часто лише загострила старі дисбаланси. Жінки активніше працюють, частіше запускають власну справу, сильніше залучені до державних і соціальних процесів, але доступ до великих ресурсів, стратегічних посад і центрів ухвалення рішень залишається нерівномірним.
Саме тому розмова про роль жінок сьогодні – це не тема символічного представництва і не ритуал до 8 березня. Це питання економічної ефективності, якості державного управління і майбутньої моделі відбудови. Країна, яка втратила мільйони людей через війну та міграцію, не може дозволити собі недооцінювати половину свого людського потенціалу.
«Після війни Україна потребуватиме не просто відновлення, а нового управлінського класу – більш гнучкого, відповідального й результативного. І жінки вже є важливою частиною цього нового лідерства», – наголошує Альона Лебедєва.
Саме тому жіноче лідерство в Україні сьогодні – це не виняток і не тимчасова компенсація воєнного дефіциту. Це частина нової економічної та суспільної реальності. Питання вже не в тому, чи здатні жінки брати на себе відповідальність у час великої кризи. Україна на це питання вже відповіла. Питання в іншому: чи зможе держава, бізнес і політика вчасно визнати цю реальність і перетворити жіночу присутність на повноцінну участь у прийнятті рішень.
Бо майбутня Україна буде сильною не лише завдяки стійкості. Вона буде сильною завдяки тому, що навчиться повніше використовувати власний людський капітал. І роль жінок у цій моделі буде значно більшою, ніж будь-коли раніше.