Україна готується увійти в 2026 рік із рекордним дефіцитом державного бюджету та критичною залежністю від зовнішньої фінансової допомоги. Його сформовано за тими ж пріоритетами, що й чинний бюджет – з концентрацією ресурсів на обороні та безпеці. Він базується на песимістичному сценарії з урахуванням продовження війни у 2026 році. Усі наявні внутрішні доходи – податки, мита, акцизи – спрямовуються на оборону в умовах війни, тож фінансування соціальних видатків і відновлення покладається на підтримку союзників. Проте стабільність цих зовнішніх вливань безпосередньо пов’язана з виконанням Україною своїх зобов’язань у сфері реформ. Будь-яка затримка чи провал реформ зараз загрожує не лише втратою довіри з боку міжнародних партнерів, а напряму підриває можливість фінансувати бюджет.
Бюджет-2026: рекордний дефіцит і опора на зовнішню допомогу
Кабінет Міністрів 15 вересня схвалив проєкт державного бюджету на 2026 рік та подав його до Верховної Ради. Документ передбачає видатки на рівні 4,8 трлн грн при доходах близько 2,8 трлн грн, тобто дефіцит сягне 18,4% ВВП. Це колосальний розрив, зумовлений насамперед потребами оборони: на безпеку і оборону закладається ~2,8 трлн грн (27% ВВП) – більше, ніж країна здатна зібрати внутрішніх доходів. Усі власні надходження фактично йдуть на військо, тому близько половини видатків бюджету доведеться покривати за рахунок зовнішніх джерел. У проєкті закладено майже 2,1 трлн грн (≈50 млрд дол.) зовнішнього фінансування на 2026 рік.
Після нещодавніх змін в позиції США щодо української допомоги (Вашингтон призупинив схвалення не лише нових пакетів військової підтримки, а й припинив фінансову підтримку й щоб зрозуміти вагомість, зазначимо, що в 2022-2024 роках від США надійшло 31,2 млрд. дол. саме фінансової допомоги), основним донором та кредитором для Києва стає Європейський Союз. Окрім ЄС, уряд розраховує на допомогу МВФ, інших країн G7, Світового банку тощо – перемовини про покриття дефіциту тривають. За оцінками Мінфіну, станом на вересень залишається незакритим розрив у фінансуванні еквівалентом ~16 млрд євро, який Україна сподівається перекрити за рахунок західних партнерів. Іншими словами, міжнародна спільнота фактично має профінансувати 42,3% видатків українського бюджету-2026, тоді як за рахунок внутрішніх ресурсів покриється майже 58%.
Допомога ЄС в рамках Ukraine Facility: гроші в обмін на реформи
Європейський Союз структурував свою підтримку України у вигляді нової багаторічної програми Ukraine Facility. Це інструмент макрофінансової допомоги обсягом до €50 млрд на 2024–2027 роки, причому кошти надаються траншами за умови виконання Україною узгоджених реформ. Програма передбачає чіткі маяки та індикатори – від антикорупційної і судової реформ до прозорості управління фінансами – прогрес за якими ЄС регулярно оцінює перед виділенням чергових сум. Такий підхід “гроші за реформи” не новий для Євросоюзу, але для воюючої України він став життєво важливим джерелом бюджету і одночасно стимулом до змін.
Наразі Україна вже отримує виплати в рамках Ukraine Facility, але не все йде гладко. Останній регулярний транш, перерахований в серпні 2025 року, становив €3,05 млрд, хоча спочатку планувався обсяг майже €4,5 млрд. Єврокомісія офіційно підтвердила, що Україна не виконала вчасно 3 з 16 умов, узгоджених на той період, тому частину коштів було вирішено поки що не виплачувати. Як повідомив речник ЄК Гійом Мерсьє, замість повної суми Україна отримала тільки частину четвертого траншу – решту (€1,45 млрд) заморожено до виконання необхідних кроків. Це приблизно 70 млрд. грн., а це половина видатків Міноборони в липні.
Які саме реформи забуксували?
Мова про три критично важливі зобов’язання: реформу децентралізації, ухвалення закону про реформу АРМА (Агентства з розшуку та менеджменту активів) та прозорий відбір суддів до Вищого антикорупційного суду. По кожному з цих пунктів спостерігалося відставання. Приміром, закон про перезавантаження АРМА набрав чинності лише в серпні – вже після граничного терміну звіту перед ЄС. Конкурс до ВАКС також затягнувся. Щодо децентралізації, йдеться про оновлення законодавства для завершення реформи місцевого самоврядування – цей пакет теж не було прийнято вчасно. Брюссель дав зрозуміти: поки ці “домашні завдання” не виконані, частина грошей лишатиметься невиплаченою. Водночас Україні надано пільговий період для імплементації решти реформ, аби все ж отримати заморожені €1,4 млрд пізніше. Тобто кошти не втрачені остаточно, але їх надходження відкладено, що само по собі є тривожним сигналом.
Ризики невиконання реформ: загроза траншам та довірі
Ситуація з урізанням траншу ЄС стала тривожним сигналом для української влади. Адже допомога від партнерів уже давно прив’язана до виконання реформ, проте цього разу вперше було застосовано реальне покарання – затримку фінансування через невиконання зобов’язань. Це сигнал: подальше зволікання з реформами у сфері боротьби з корупцією, судочинства, управління держфінансами безпосередньо ставить під загрозу своєчасне отримання міжнародної допомоги. А отже, під загрозою опиняється виконання бюджету-2026, адже значна його частка має фінансуватися зовні.
Крім суто фінансових наслідків, є і репутаційні. Довіра західних партнерів до України як відповідального партнера, що виконує свої зобов’язання, може похитнутися, якщо реформи регулярно зриватимуться. В умовах війни міжнародна підтримка – це не лише гроші, а й символ політичної єдності та солідарності з Україною. Зрив домовленостей підточує цю довіру. До того ж, партнери вкладають кошти платників податків своїх країн і очікують, що українська влада дотримається слова щодо реформ. Якщо ж прогрес гальмується, в західних столицях росте скепсис і зменшується готовність допомагати на тому ж рівні. Іншими словами, кожна невиконана обіцянка б’є по кредиту довіри, який є не менш важливим ресурсом, ніж гроші.
У нинішніх умовах затягування реформ рівносильно грі з вогнем. Іноземні партнери нерідко виглядають більш зацікавленими в українських реформах, ніж вітчизняна влада. Складається враження, що без “морквини” у вигляді грошей, підвішеної перед носом, український уряд значно повільніше рухається вперед. Є чимало прикладів, коли критично важливі перетворення затримуються або пробуксовують, поки не пролунає жорсткий сигнал ззовні чи не виникне внутрішній скандал.
Наприклад, реформа митниці довгий час залишалася лише на папері. Ще восени 2024 року було ухвалено закон про перезавантаження Держмитслужби – з конкурсним відбором нового керівника за участі міжнародних експертів, тотальною переатестацією митників і гарантіями незалежності голови служби. Однак майже рік потому ця реформа фактично не була реалізована: конкурс не проводився, старі кадри залишалися на місцях. Лише в серпні 2025-го, під тиском зобов’язань перед МВФ і ЄС, прем’єрка Юлія Свириденко доручила терміново сформувати комісію з обрання нового очільника митниці. Зволікання з цією антикорупційною реформою коштувало державі дорого – і в прямому фінансовому вимірі (митниця недоотримує серйозних надходжень, відповідно, втрачає й бюджет), і в репутаційному, адже “перезавантаження” вимагали міжнародні партнери багато місяців.
Ще один показовий випадок – спроба послабити антикорупційні органи влітку 2025 року. 19 липня парламент ухвалив скандальні поправки, що де-факто руйнували незалежність НАБУ, і президент блискавично підписав їх, викликавши хвилю обурення як всередині країни, так і серед західних союзників. Лише масові протести в Києві та жорстка реакція ЄС (на фоні яких Зеленський був змушений спішно внести законопроєкт про скасування цих правок) запобігли підриву антикорупційної інфраструктури. Того ж тижня Брюссель відкрито заявив про урізання фіндопомоги через невиконані реформи – збіг невипадковий. Ця ситуація стала холодним душем для влади: реформи не можна відкочувати назад без наслідків. Можна сказати, що іноземні партнери виявилися більш непримиренними борцями за український антикорупційний прогрес, ніж дехто у владних кабінетах.
Подібних історій вистачає. Вимога призначити керівника Бюро економічної безпеки, судова реформа (оновлення Вищої ради правосуддя та обрання доброчесних суддів), реформування податкової служби – усі ці зобов’язання або виконані з затримкою, або ще чекають свого завершення. І кожна пауза або опір реформам лише підживлюють наратив про “втому” Заходу від України. Натомість прискорення змін здатне повернути Україні імідж країни, що навіть в умовах війни спроможна проводити глибоке очищення і модернізацію.
Донорські кошти як рятівний круг економіки
Міжнародна фінансова допомога потрібна Україні не тільки для закриття бюджетних розривів на папері – вона буквально підтримує економіку на плаву. У воєнний час основним драйвером ВВП стало споживання, підживлене державними виплатами (пенсіями, зарплатами, соціальною допомогою). Оскільки власні доходи скеровуються на оборону, значна частина таких виплат забезпечується саме коштами партнерів. За рахунок грошей донорів держава платить вчителям, лікарям, рятувальникам, пенсіонерам – і ті витрачають їх у магазинах, оплачують послуги, тим самим рухаючи економічне колесо.
Фактично усі цивільні видатки України нині покриті західною допомогою, тоді як внутрішній ресурс поглинає військова машина. Така модель не є стійкою у довгостроковій перспективі, але наразі вона рятує країну від економічного колапсу. За даними Держстату, у першому півріччі 2025 року українська економіка ледь зростала: лише +0,9% за І квартал і +0,8% у ІІ кварталі у річному вимірі. А поквартально темпи взагалі вповільнилися майже до нуля – всього +0,2% ВВП у 2-му кварталі 2025 (сезонно скориговано до попереднього кварталу). Це свідчить, що економічне зростання практично зупинилося. Якби не мільярди доларів вливань від Заходу, ситуація була б значно гіршою – швидше за все, мав би місце глибокий спад через падіння споживання.
Отже, міжнародна підтримка зараз – це більше ніж гроші. Це кредит довіри та геополітичний жест солідарності, завдяки яким Україна вистояла в найтяжчі моменти. А також драйвер підтримки економічного зростання. Зберегти цю підтримку – завдання номер один для української влади. І найкращий спосіб це зробити – не давати приводів сумніватися в нашій рішучості реформуватися. Реальні зміни – ось що переконає союзників і надалі підставляти плече. Затримка ж у виконанні реформ сьогодні дійсно може стати ударом по фінансовій стабільності України завтра – адже без довіри і грошей партнерів нам буде надзвичайно важко втримати економічний фронт. Україна повинна довести, що здатна рухатися вперед не лише під тиском, а свідомо – розуміючи, що реформаторський курс збігається з нашими власними національними інтересами.
Українці вже заплатили надзвичайно високу ціну за свободу. Вкрай важливо, щоб ці жертви не були змарновані через старі проблеми з корупцією чи недобудовані реформи. Фінансова стабільність держави в воєнний і післявоєнний час прямо залежить від спроможності влади виконувати взяті зобов’язання. Довіра та підтримка Заходу не безмежні – їх потрібно заслужити конкретними кроками. Настав час продемонструвати, що Україна може бути взірцем перетворень навіть у найскладніших обставинах, виправдовуючи кредит довіри і тим самим зміцнюючи власну стабільність.
Шлях до перемоги на полі бою невіддільний від наведення ладу всередині країни. Лише проводячи обіцяні реформи рішуче і вчасно, Україна збереже фінансову стабільність, прискорить рух до ЄС і головне – виправдає надії свого народу та союзників.