Дискусія про можливе “асоційоване членство” України в Європейському Союзі показує головну проблему нинішнього етапу євроінтеграції: Європа шукає спосіб наблизити Україну до себе швидше, ніж дозволяє класична бюрократична процедура вступу. Але для України важливо, щоб будь-який проміжний формат не став заміною повноправному членству. Про це заявила Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп».
Пропозиція канцлера Німеччини Фрідріха Мерца передбачає новий спеціальний статус для України – участь у самітах, міністерських зустрічах та окремих інституційних форматах ЄС, але без права голосу. У публічному обговоренні також фігурує можливість представництва України без права голосу в Європейській комісії та Європейському парламенті, а також створення окремої робочої групи для деталізації такого формату. Також ідеться про можливу політичну рамку безпекових гарантій через положення про взаємну допомогу. З одного боку, це спроба знайти практичне рішення для країни, яка воює і не може чекати роками, поки завершаться всі формальні процедури. З іншого – така модель несе ризик політичної невизначеності.
Україна сьогодні не є звичайним кандидатом на вступ до ЄС. Вона фактично вже є частиною європейської безпеки, стримує Росію, адаптує законодавство, інтегрується в ринки, логістику, енергетику, оборонну промисловість і фінансові механізми ЄС. Тому питання не лише в тому, як швидко Україна формально стане членом Союзу. Питання в тому, чи визнає Європа реальність: Україна вже впливає на майбутнє ЄС, навіть якщо ще не має місця за столом ухвалення рішень.
Саме тому реакція Києва є зрозумілою. Президент Володимир Зеленський назвав несправедливим підхід, за якого Україна могла б бути присутньою в ЄС, але залишатися без голосу. Для країни, яка платить надзвичайно високу ціну за захист європейської безпеки, символічна участь не може бути достатньою відповіддю. За словами Альони Лебедєвої, участь без реального впливу може виглядати як політичний жест підтримки, але для України цього недостатньо – потрібен формат, який посилює її суб’єктність, а не закріплює її в ролі спостерігача.
Водночас відкидати будь-які проміжні рішення також було б помилкою. Якщо такий формат дає Україні швидший доступ до європейських програм, фінансування, оборонних ланцюгів, енергетичних проєктів, ринку та інституційної координації – його варто розглядати. Але лише за однієї умови: він має бути мостом до повноправного членства, а не новою політичною категорією, у якій Україна застрягне на роки. Саме тому ключовим має бути не формулювання статусу, а його юридична і політична логіка: чи наближає він Україну до членства, чи створює зручну альтернативу повноправному вступу.
Для України критично важливо, щоб євроінтеграція була не лише символічною, а економічно і безпеково практичною. Нам потрібна участь у виробничих ланцюгах ЄС, оборонних програмах, інфраструктурному плануванні, енергетичній стійкості та фінансових інструментах. Саме це створює реальну інтеграцію – ще до моменту формального членства. Окремо важливо, що Київ наполягає на прискоренні переговорного процесу та відкритті всіх шести переговорних кластерів уже в червні 2026 року. Це означає, що Україна не просить символічної присутності – вона вимагає руху за процедурою, яку сама Європа визначила як шлях до членства.
Європейський Союз також має бути чесним із собою. Якщо Україна є частиною європейської безпеки, вона не може залишатися лише зовнішнім партнером. Якщо Україна виконує складні реформи в умовах війни, їй потрібна не “зала очікування”, а чіткий маршрут. І якщо ЄС хоче бути геополітичним гравцем, він має навчитися приймати політичні рішення швидше, ніж це дозволяє стара логіка розширення. Дискусія про можливі обмеження права вето для майбутніх членів ЄС лише підтверджує: Європа шукає нову модель розширення. Але ця модель не повинна створювати враження “членства другого сорту” для країн, які вже довели свою стратегічну важливість для континенту.
Проміжний статус може бути корисним інструментом. Але тільки тоді, коли він наближає Україну до повноправного членства, а не відкладає його. Україні потрібна не напівінтеграція, а реальне місце в економічній, політичній і безпековій архітектурі Європи. Як наголошує Альона Лебедєва, Україна має бути не лише присутньою в європейській дискусії, а й здатною впливати на рішення, які визначатимуть спільне майбутнє Європи.