Китай продовжує швидко нарощувати економічну присутність в Узбекистані. За даними, оприлюдненими після двосторонніх переговорів у червні 2026 року, із початку року обсяг освоєних прямих китайських інвестицій у країні перевищив $8 млрд, двостороння торгівля — $6 млрд, а кількість підприємств за участю китайського капіталу наблизилася до 6 тисяч. При цьому співпраця дедалі менше обмежується традиційними інфраструктурними проєктами та охоплює енергетику, геологію, фінансовий сектор і високотехнологічні напрями.
Як зазначає Альона Лебедєва, власниця української промислово-інвестиційної групи Aurum Group, важливою зміною стає не лише збільшення обсягів китайського капіталу, а й поступове ускладнення самої моделі співпраці. Узбекистан прагне залучати інвестиції не просто у будівництво інфраструктури або видобуток ресурсів, а у створення виробництв із вищою доданою вартістю, розвиток технологій та модернізацію промисловості. Такий підхід відповідає ширшій економічній стратегії країни, яка передбачає диверсифікацію економіки, розвиток технологічних секторів та глибшу інтеграцію у глобальні виробничі ланцюги.
Масштаб китайської присутності особливо цікавий на тлі того, що Центральна Азія одночасно стає одним із пріоритетних напрямів зовнішньоекономічної політики Європейського Союзу та США. ЄС розвиває транспортну сполученість із регіоном через Global Gateway і Транскаспійський транспортний коридор, шукає нових партнерів у сфері критичної сировини та цифрової інфраструктури. У квітні 2025 року ЄС і країни Центральної Азії підвищили відносини до рівня стратегічного партнерства, а Євросоюз оголосив інвестиційний пакет Global Gateway обсягом €12 млрд. США також намагаються поглиблювати співпрацю з країнами Центральної Азії, зокрема у сфері критичних мінералів. На цьому тлі Китай уже має значно глибшу економічну присутність, сформовану не лише великими державними проєктами, а й тисячами підприємств за участю китайського капіталу.
Окремого значення набуває транспортний фактор. Узбекистан одночасно зацікавлений у розвитку залізниці Китай–Киргизстан–Узбекистан та розширенні маршрутів у напрямку Європи через Південний Кавказ. У липні 2026 року президент Шавкат Мірзійоєв запропонував розглянути можливість інтеграції залізниці Китай–Киргизстан–Узбекистан із маршрутом Баку–Тбілісі–Карс. Потенційно це може посилити роль країни як одного з важливих транзитних вузлів між Китаєм, Центральною Азією та європейськими ринками. Для Ташкента це особливо вигідна конфігурація: китайські та європейські транспортні ініціативи в такому разі не обов’язково конкурують між собою, а можуть доповнювати одна одну.
Паралельно помітно активізується й американський напрям. У лютому 2026 року узбецька та американська сторони повідомляли про реалізацію трирічної програми економічного співробітництва обсягом $35 млрд, що охоплює енергетику, критичні мінерали, транспорт, сільське господарство та IT. У червні переговори з американськими компаніями продовжилися навколо конкретних проєктів у сфері видобутку й переробки критичних мінералів, енергетики, металургії, штучного інтелекту та цифрових технологій. Це показує, що конкуренція за Центральну Азію дедалі більше переходить від політичних декларацій до конкретних інвестиційних і технологічних проєктів.
Для самого Узбекистану це створює як нові можливості, так і стратегічні питання. Країна з населенням понад 38 млн осіб проводить масштабні економічні реформи, прагне завершити вступ до СОТ, залучає іноземний капітал і позиціонує себе як один із нових центрів економічного зростання Центральної Азії. Китайські інвестиції можуть прискорити модернізацію інфраструктури та промисловості, але водночас Ташкент зацікавлений у диверсифікації партнерств і залученні капіталу з Європи, США, країн Перської затоки та інших азійських економік. Процес вступу Узбекистану до СОТ станом на липень 2026 року ще триває, водночас країна заявляє про намір завершити його протягом 2026 року.
Саме тому тему можна розглядати не лише через традиційну тезу про «посилення впливу Китаю». Значно цікавіше питання — чи може Узбекистан використати конкуренцію між глобальними центрами сили як інструмент власної економічної модернізації. Якщо Китай, ЄС, США та країни Перської затоки одночасно зацікавлені в доступі до ринку, ресурсів і транспортного потенціалу Центральної Азії, Ташкент отримує можливість вимагати від партнерів не просто фінансування, а локалізації виробництв, передачі технологій, створення робочих місць та розвитку власних компетенцій. Посилення конкуренції між зовнішніми партнерами у такому разі може підвищувати переговорні можливості самого Узбекистану.
У цьому контексті, на думку Альони Лебедєвої, Узбекистан може стати показовим прикладом нової економічної багатовекторності Центральної Азії. Головним питанням стає вже не те, хто — Китай, ЄС чи США — «виграє» конкуренцію за регіон, а те, наскільки ефективно самі країни Центральної Азії зможуть використати цю конкуренцію для власного розвитку. Для Узбекистану з його великим внутрішнім ринком, молодим населенням і високими темпами економічного зростання ця можливість може стати одним із ключових факторів розвитку на наступне десятиліття.