Узбекистан активно поглиблює економічну співпрацю з Китаєм. Після Uzbekistan–China Interregional Forum у Сіані ташкентська делегація підписала угоди на понад 3,5 млрд доларів. Основну частину пакета становлять інвестиційні проєкти на 3,35 млрд доларів, ще 156 млн доларів припадає на експортні контракти. Це не просто велика цифра в інвестиційній статистиці. Важливо, що йдеться про проєкти в інфраструктурі, транспорті, будівництві, екологічних технологіях і промисловому виробництві.
“Для Узбекистану китайський капітал може стати важливим інструментом модернізації. Країна має амбіцію швидко розвивати інфраструктуру, посилювати логістику, оновлювати міське середовище, створювати нові виробництва і нарощувати експорт. Китай у цій логіці виступає не лише фінансовим партнером, а й джерелом технологій, підрядних рішень, управлінського досвіду і доступу до великих виробничих ланцюгів”, – вважає Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп».
Важливо, що частина домовленостей стосується не абстрактних інвестицій, а конкретних напрямів міської та промислової модернізації. Серед них – розвиток BRT, доріг та естакад, модернізація дренажних і зливових систем, житлова реновація, створення комерційних зон, а також виробництво декоративного каменю, кераміки та обладнання для сортування відходів. Окремий блок угод пов’язаний із розвитком спеціальної промислової зони Yangi Avlod, де китайські компанії мають підтримати виробничу, цифрову та високотехнологічну інфраструктуру.
Але головне питання – не в тому, скільки грошей заходить у країну. Головне питання – що залишається в економіці після реалізації цих проєктів. Якщо інвестиції створюють лише інфраструктуру, збудовану зовнішніми підрядниками, ефект для місцевої економіки буде обмеженим. Якщо ж вони формують локальне виробництво, нові компетенції, робочі місця, експортні можливості та внутрішню додану вартість, тоді це вже не просто зовнішнє фінансування, а справжній інструмент розвитку.
Альона Лебедєва зазначає, що особливої уваги потребує модель фінансування таких проєктів. Частину з них планують реалізовувати за схемою EPC+F, коли китайські партнери не лише проєктують і будують об’єкти, а й забезпечують фінансування. Для держави це може зменшувати пряме навантаження на бюджет, але водночас створює довгострокові зобов’язання, якщо виплати прив’язані до майбутніх доходів міста або окремих інфраструктурних проєктів.
Узбекистан зараз намагається перейти від ролі ринку, який приймає інвестиції, до ролі країни, яка формує власний порядок денний для інвестора. Це важлива різниця. Коли держава має чітке бачення, вона не просто бере гроші на окремі проєкти, а вибудовує систему: які галузі треба розвивати, яку інфраструктуру створювати, які технології локалізувати, які експортні напрямки відкривати.
Для країн Центральної Азії це особливо актуально. Китайський капітал у регіоні є потужним фактором, але він може працювати по-різному. В одному випадку – посилювати залежність від зовнішнього фінансування. В іншому – допомагати країнам будувати промислову базу, логістичну роль і технологічну спроможність. Вибір між цими сценаріями залежить від якості державної стратегії.
Альона Лебедєва наголошує: узбекистанський приклад показує, що зовнішні інвестиції корисні тоді, коли країна має власну логіку розвитку. Капітал сам по собі не гарантує модернізації. Модернізацію створює здатність держави спрямувати цей капітал у проєкти, які дають економіці довгострокову додану вартість.